«Образ Преподобного Сергия Радонежского в жизни моей семьи»

Анастасія  Винокурова.  учениця 10 класу спеціалізованого навчально- виховного комплексу «Садок-школа» № 6

Сімферопольської міської ради

 

СПЕЦІАЛІЗОВАНИЙ НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНИЙ КОМПЛЕКС

«САД-ШКОЛА» № 6 СИМФЕРОПОЛЬСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ

АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

 

 

 

 

Республиканський конкурс

«ВІДРОДЖЕННЯ ДУХОВНИХ СІМЕЙНИХ ТРАДИЦІЙ»

 

 

Номінація : твір

 

«Образ Преподобного Сергия Радонежского в жизни моей семьи»

 

 

 

 

 

Роботу виконала:

Винокурова Анастасія Євгенівна,

учениця 10 класу

спеціалізованого навчально-

виховного комплексу «Садок-школа» № 6

Сімферопольської міської ради

26.08.1997 року народження

Адреса: с.Мазанка, вул. Школьная, 25

 

 

Керівник:

Данова Любов Іванівна,

вчитель української мови та літератури

спеціалізованого навчально-

виховного комплексу «Садок-школа» № 6

Сімферопольської міської ради

095-64-22-071

 

 

 

 

 

Сімферополь - 2013

 

 

 

Образ Преподобного Сергия Радонежского в жизни моей семьи.

                                                                          « Начальник и учитель

 всем монастырям на Руси».

 

         Мене звати Настя. Мені 16 років. Я, звичайно, розумію, що в мене все попереду, але я вважаю, що підлітковий вік та юність -  найпрекрасніші  в житті людини. Тут поєднано все: і твердий розум, і буря пристрастей, і перше кохання, і перше розчарування, доброта, милосердя і жорстокість, щастя і горе.

         У цьому віці проходить ще один процес. Багато хто «малює» для себе ідеал людини . Це те, до чого ти прагнеш. Я хочу порівняти життя зі сходом на гору. Дорога до вершини складна, на шляху до неї  багато перешкод. Життя – це тільки дорога вгору, а до кінця доходять одиниці, такі, як Тарас Шевченко, Леся Українка,  Іван Франко. Для когось ідеал – Ісус Христос, для когось – громадянин, а декому – міщанин.   А ще я вважаю, що в дорогу слід вирушати з Богом. Моя мрія – залишити слід на землі. Я схиляюсь перед таким знаменитим українцем як Ярослав Мудрий. Його Софійський собор щоразу нагадує: «Собори душ бережіть, друзі!»

        Пройшло багато років, а пам’ять жива…  Адже добрі справи людство пам’ятає. Мене зацікавила тема: «Образ Сергія Радонежського…» і я відвідала бібліотеку. Хто ж він такий? Чому людство пам’ятає його вже 700 років. Я перечитала багато літератури і от що мене зацікавило. По-перше – це Троїце – Сергіїва Лавра, заснована біля 1340 року. Ця пам’ятка відіграла важливу роль в боротьбі з татаро-монгольським ігом та об’єднанні російських земель навколо Москви. Я заглибилась в читання… Хто тільки не відвідував цю лавру: це й письменники, й архітектори і священики. А засновник – скромний чоловік, якого батьки назвали Варфоломієм, а пізніше був названий Сергієм. Життя його було схоже на казку, адже Господь послав до нього Ангела ще в дитинстві, щоб той охороняв його. Благословення Господа допомагало Сергію в усьому: він молився і постився, лікував людей і збудував келію, а потім церкву. Саме тому слава про цю скромну людину, яка зцілювала хворих, передавалась з покоління в покоління. Згодом він дав благословення на битву великого князя Дмитрія Донського, і наші воїни отримали перемогу над татарськими полчищами. Мене вразило те, що під час їхнього поєдинку Преподобний Сергій Разом з братією молився і просив Бога подарувати перемогу руським воїнам. «Якщо вороги хочуть від нас честі і слави, - сказав святий, - дамо їм,  якщо хочуть золота і срібла, - дамо й це, але за ім’я Христове, за віру православну треба душу свою покласти й кров пролити».

       Під враженням прочитаного я повернулася додому. Вечоріло, а я сиділа за столом і перечитувала спогади про святого Сергія, милувалася фотографією Троїце – Сергієвої лаври. Легкий сон взяв мене в свої обійми…

    Я опинилася в невеличкій каплиці. Біля образів я помітила сивого чоловіка в скромному довгому вбранні, у нього міцно стулені губи, зосереджений погляд, довга борода. Він почав молитися перед віконою Ісуса Христа. Тихо горіли свічки, з них капав віск. Я відчула навіть пахощі від них… Сергій зосереджено дивиться на вікону і шепоче: «Внимайте себя, братие. Прежде имейте страх Божий, чистоту душевною и любовь нелицемерную…»

    Я заслухалась… Раптом відчула ніжний дотик матері. Відкриваю очі, бачу маму, яка говорить: «Настя, ходімо вечеряти». Невже це був тільки сон.

   Передвечірній час. Наша сім’я сидить за столом. Розповідаю свій сон за вечерею. «Людина живе доти, доки живе пам’ять про неї – говорить мама.

- Треба запалити свічку і пом’янути святого Сергія. Його земне життя закінчилося, але небесне продовжується. Саме за смирення, терпіння, любов до Бога і ближніх ми вдячні йому.»